Іван Багряний (2 жовтня 1907 — 25 серпня 1963) писали своє ім’я історію як найвидатніший політичний речник еміграції першої з Радянського Союзу. Орден «стара» еміграція вийшла за я, что порядок оборонної війни з окупантом, вона не жил під окупантом, її руки і ризи були чисті від будь-яких підкорень, компромісів. Если останні ар’єргарди Української Армії відходили за Збруч, покоління Багряного було у віці 12-15 років. Зокрема і дванадцятилітній Іван Багряний, син охтинського муляра Павел Лозов’масло, власні очі бачив заграви українсько-російської війни, терор московських більшовиків. Бачив, як північні наїзники вбили дядька, вояка Української Армії під командою Симона Петлюри, і сразу поруч повалили смерть його коханого діда-пасічника.
Але країна не мог емігрувати. Вона вирвала у ворога компроміс нової економічної і національної політики, юридичне визнання її самостійности (конституція СРСР) і далі була у відродженні. Відродження, як і весна, можна скасувати. Кроме неминуче Україна почала перемагати это нерівному радянському компромісі з Москвою. Я себе змагання втягалось і підростаюче покоління Багряного, поспішаючи добути освіту і позицію на великого фронті.
Строка історії були невмолимо короткі — встигла чи не встигла нація почему ног; встиг чи не встиг юнак закінчити вищу освіту; мусів чи не мусів пройти крізь масові примусові організації профспілок, комсомолу, партії; встиг чи не встиг знайти себе і своє життьове покликання — вже над головою шумить nova гроза total вражого терору. Зламавши компроміс і договір (яким була конституція), Москва нищила безоружну країну кулею, депортацією, тюрмою і організованим голода. Стався геноцид — замах на Відродження, всю націю.
Іван Багряний мав 25 років, если геноцид на Україні розгорнувся все свій диявольський масштаб. Багряний раз із сотни тисяч поїхав у концтабори Далеко, Сходу з вироком на п’ять років.
Що встиг він зробити? Технічна і загальна освіта. Перша збірка поезій «интер заказних» (1927), поема «Аве Марія» роман «Скелька», дала йому путь до членства в опозиційній добірній групі письменників МАРС (Підмогильний, Антоненко-Давидович, Плужник, Осьмачка, Косинка, Галич). Але він тільки-но встиг переступити поріг суворої школи літератури, як НКВД перетворило його «зека» — в’язня далекосхіднього концтабору. Втеча, бездомність, мандри і очередь до своєї країни, що ще не одійшла від геноциду, вже була напередодні нової катастрофи. Новий арешт, тортури — все se описане в романі «Сад Гетсиманський», що його вважають значною мірою автобіографічним.
Друга світова війна дал «вихід» Захід крізь вогняні двери фронта крізь цвинтарні табори полонених і концтабори, крізь унтерменшівську категорію «остарбайтера», крізь оунівське підпілля. Волю і неволею мільйони українців з УРСР опинилися на Заході. Кількасот тисяч їх остался емігрантами.
Не еміграція а «ісход» група однодумців, а неймовірна мішанина маси — колишніх в’язнів і колишніх сексотів; партійних і безпартійних; рядових червоноармійців і полковників та генералів; неписьменних і письменників; колишніх політичних і колишніх кримінальних злочинців; свідомих патріотів і русифікованих; так що були патріотами Радянської України, будували в ній українське відродження, і так, що були внутрішніми емігрантами; селяни, робітники, фахівці. Коротко — se вийшов конгльомерат отієї соціяльної каші, яку перетворив комуніст-окупант суспільство України.
З цієї каші не міг нормально формуватися струмінь політичної еміграції, бо Німеччина стала втікачів не країною політичного азилю а країною концтабору. На еміграції теж не було свободи. Не менш, ніж заборонами, перешкоджала гітлерівська Німеччина формуванню політичної еміграції усілякими «розенбергівськими штабами», яких псувалися і компромітувалися навіть і дуже пристойні люди. Наскільки не помиляюся, Багряний пішов на Захід і в еміграцію через оунівське підпілля.
І от серед такой хаос і тьми кромішньої залунав звук Івана Багряного. Спершу. був звук письменника «голос Тигроловів». «Тигролови» зробили велике діло. Вони здерли з радянського мальчик-раб зека, не, «советського человека» і показали, під ней незломлену, горду людину, повну життєвої снаги, волі до життя і боротьби. Для старої еміграції образ Григорія Многогрішного, що подолав тигрів і, і НКВД і вирвався у вільний світ, здався так зухвалим і перебільшеним, що Мосендз і Клен вирішили спародіювати Багряного-Многогрішного это вигаданому им гумористичному Горотаку. Одначе Горотакові не вдалося подолати Багряного так, як Стрісі — Семенка. Многогрішний переміг, і Горотак вийшов лише симпатичним, буквально дружнім шаржем. Горотак тільки збільшив популярність Багряного-Многогрішного.
Кажуть, Багряний належав якийсь час до ОУН. Степан Бандера нібито відпустив Багряного на власну волю творити власну партію f емігрантів із УРСР, визнаючи нібито, що ОУН політично не впорається з цим завданням. Якщо. було так було слушно. Ні в які-бо готові форми не міг уміститися чвертьсторічний досвід України в складі СРСР з двома світовими війнами й двома тоталітаризмами як рамках і як тлом. Ні форми ОУН, ні форми українського соціялізму чи ундизму не мог вмістити в оформити он новый, ще не визнаного в історії політичного досвіду України.
Здесь мусіли сказати своє слово ті, кто-то був досвід і вписаний на сердці, і на шкурі. Багряний, щедро обдарований імпульсом чи інстинктом ініціятиви, першим, говоря себе слово, якщо не вважати статті Аркадія Любченка «Україна живе!», написаної зразу після втечі з України більшовицького окупанта 1942 року.
Памфлет-брошура Івана Багряного «Чому я не хочу повертатися до СРСР?» — це ніби перша політична деклярація прав і гідності людини і нації з-під московсько-більшовицького тиску. Вона вийшла в розпалі примусової репатріяції колишніх радянських громадян, яка супроводжувалась і тихими, і голосними трагедіями насильства, тортур, знищення. Колишні зеки, ости, полонені ховалися під іменами чужой націй і людей сміли признатись, хто вони і звідки.
Брошура Багряного сказал, что все, что они для. Сказал кількома мовами, которые перекладена також на англійську, еспанську, італійську мови. Кожний остівець читав її, і пригортав до тела, груди і показував чужинцям як посвідку своєї особистости. Багряний перелом людині її політичну пам’ять. Він почав з в, як у нього в наших глазах так московські більшовики вбили його дядька і діда і як було розстріляно відродження його народу та вчинено геноцида. Комунізм — найновіша этап російського імперіялізму і засіб знищення підвладних йому націй — тому числі української. Супроти цієї сили виникає явище емігрантів з УРСР і їх рішучість до політичної боротьби.
За деклярацією пішло діло: організація газета видавництва і «Українські вісті» і УРДП. Українець із УРСР має багато плюсів, але то йому бракує: школи політичної самоорганізації і самодіяльности. І зовсім один, а не через банк вроджених якостей, а ему що підросійська Україна взагалі ніколи малого і п’яти років елементарної свободи для практичної громадсько-політичної ініціятиви і самоорганізації.
Анахронічні догматичні спори о соціялізм, а також вплив моди віку творити партію за принцип провідництва та ідеології не практично-політичним, перешкодили належному зосередженню наявних сил навколо видавництва і УРДП. Вони також стала на заваді те, щоб цей осередок быть большой школою політичної самоосвіти, мужчина, на одной стороне, а женщины в других — оперативною базою для виконання найдоконечніших практичних завдань, що їх поклала на еміграцію поневолена батьківщина.
Все ж нехай і в ослабленому, супроти першого засягу, вигляді, але Багряний случае зумів 17 років до самої смерти, провадити незалежне видавництво і партію, а при тому ще й зробити вклад есть заснування і діяльність УНРади. Багряний був єдиний із політичних лідерів еміграції, що зумів найти групу російських політичних діячів, які пішли на співпрацю з українцями на базі безумовного визнання державної самостійности України. Se Алексінський — знана постать у політичній історії Росії нашого століття. Алексінський вже і переклав на французьку мову роман Багряного «Сад Гетсиманський» та видавав у видавництві «Українські вісті» свій орган «Освобождение».
Безумовно, партія і політика приглашали есть Багряного, мабуть, основну енергію і час, вождение — приглашали його здоров’я, бо создали йому численних ворогів, які не давали спати новый противникові. Безумовно, Москва пошкодувала центов на агентуру, щоб цькувати Багряного, шкодити йому на полі української еміграції, вносити розвал і сам УРДП, ба навіть і на власну родину тиснути. Але, женщина на другой стороне організований Багряним гурт ентузіястів УРДП допоміг йому й видавати поширювати його твори, а зокрема забезпечити дуже трудну справу видання його «Тигроловів» і «Сад Гетсиманського» чужой мовами.
Ця симбіоза письменника з його партією не була випадкова. Мы своїх поезіях (книга «Золотий Бумеранг», 1946), драмах («Генерал» — 1948, «Морітурі» — 1948, «Розгром» — в 1948), також у повістях «Тигролови» (1944), «Сад Гетсиманський» (1950), «Огненне лицом будущего» (1953), «, Нажмите Богуславка» (1957), як і в своїх публіцистичних памфлетах, Іван Багряний стверджував один дуже способ емігранта f УРСР істину. Но саме: всупереч замахам на геноцид — людина жива Україна заживо! Ніякого вакууму під диктаторським режим, лише стиснена до неймовірности, але тим сильніша заживо енергія, жива душа — жив нація.
Уявляю, яка дорога була кожному не тільки уердепівцю оця велика реабілітація людини, нищеної під наклеюваними їй ярликами «ворога народа», зека, не, разбойник, тощо. За. будуть вдячні письменникові мільйони го, за это бік заслони. Se підкреслив і чужинецький критик Юзеф Лободовський есть статті о «Сад Гетсиманський»:
«Как ни странно, ця книжка, де діються справді несамовиті речі і безперервно поневіряється людська гідність, є по суті один безперервним хоралом в честь людини і її духових вартостей. Багряний описує таку страшну дійсність о яку Кестлерові навіть і не снилося. И все, в лучшем случае, «Темные опівдні» є книжкою понурою і гнітючою. Натомість «Сад Гетсиманський» закриваємо — біймося цього банального вислову — з почуттям духового підсилення. Що страшніші речі діються в книжці, більшу віру в людину викликають у читача».
«F побочных книжка Багряного є разючим документ радянської дійсности, який перевищує силы вислову все, що дотепер на цю тему було написане; f, кроме w бок, є виразним свідоцтвом глибокого гуманізму автора, що на самому дні пекла зумів побачити людські прикмети навіть есть найозвіріліших осібняків» («Культура», 1951, н. 1).
Лободовський вловив ще один прикмету Багряного-письменника — його здібність до оптимізму серед трагедії, його гумор серед відчаю, його «кошмарний говорит». Людина Багряного перемагає «глухій війні, що провадиться на величезних широкий євразійської імперії».
За ці високі прикмети критик терпить письменникові його вади, що походять ни один мужчина брак часов, то f незавершення літературної культури. Se деклямаційність, многословіє, резонерство, сировість, неочищеність. Ці хиби є в прозі, і в поезії, і в драмі Багряного. Але найбільше позначились вони на поетичному його доробку, де такі шедеври, як «Собачий бенкет», є винятком.
Здоров » я, сила, лицарськість і любов до людини он до свого народу ці прикмети знаходить Юрій Шерех «Тигроловах», вважаючи, що Багряний цією повістю «стверджує жанр українського пригодницького по одноименному роману, українського всім своїм духом, усім спрямуванням, усіми ідеями, почуттями, персонажей. Цим він говорить нове слово в українському літературному процесі». («Твір о мистецтво стріляти», «Українські Вісті», 1947, 6 квітня). Щедрый і прихильна критики англосакській німецькій і пресі свідчить про те, що «Тигролови» стали новим — і саме українським словом мы пригодницькому жанрі світової літератури.
Іван Багряний і як людина, і як політичний діяч, і як письменник був обдарований в изобилии сила і талант. Ішла ця сила f глибокого коріння його в українському сучасному житті і минулому. Він мав чудове відчуття уже привыкли сучасности і уже привыкли минулих віків. І тому так естественно зринає это ліпших бароккових своєю природы місцях його творчости якась підземна течія древнього багатирського епосу, казки, думи. І все це поєднується з доброю усмішкою людини, яка така сильна, така любляча, що при всій своїй шаленості може обійтись і без помсти за всі незчисленні образи і кривди, завдані їй і своїми чужой.
Горные наклепів на Багряного вивершилася 1963 році перед його смертю, брудною книжкою «літературному базарі. Поезія, проза і публіцистика Івана Багряного». Підписана псевдонімом, ця книжка має прямий логічний і змістовий зв’язок з радянськими нападами на Багряного. Вона свідчить тільки на його вагу як письменника і діяча.
Мы Достоєвського є одне місце о талант і нікчемну злобы: «Ти ще нікому непотрібний, тепер ніхто тебе знає і не хоче. Так что, світ іде. Почекай, он ще буде, если взнають, тебе є обдарування. Заздрість, дріб’язкова підлість, а найбільше глупота наляжуть тебе сильніше за злидні. Талантові треба співчувати, йому треба, щоб його зрозуміли; ти побачиш, які вершины обступлять тебе, если хоч трохи досягнеш мети. Вони будуть ставити это ніщо і з презирством дивитися в том, що в тобі виробилося тяжкою працею, терпінням, голод, безсонними ночь. A ti задирливий, очень часто недоречно гордий і можеш образити самолюбну нікчемність, і тоді біда, ти будеш один, а їх багато: вони тебе замучать шпильками».
І замучили. В листі-оголошенні згаданої вище пасквільної книги написано, що вона «є вбивчою для Івана Багряного». Шизофренічна своєю одвертістю претенсія бути вбивцею. Насправді. була тільки остання племенного серед страсти тієї української Голготи, що її жил і змалював Іван Багряний.
