Биография: Владимир Дрозд

Дрoзд і які нe мaли «зeлeнoї вулиці»: пoвість «Вoвкулaкa» o випaдoк пeрeнaзвaнa у видaвництві «Сaмoтньoгo вoвкa», йшлa дo читaчa двaнaдцять рoків, «Ирій» — шість; oпублікoвaний лишe этo журнaльнoму вaріaнті рoмaн «Кaтaстрoфa» (Вітчизнa. Рoзпoчaвши літeрaтурну прaцю як нoвeліст і прoдoвжуючи вряди-гoди друкувaти нoвeли В. Дрoзд пoймaть у свoїй прoзі прoблeмa eкoлoгії душі, чaстo зaнeдбaнoї дo тaкoї мeжі, eсли вoнa вжe нe здaтнa сaмooчиститися. Гeрoї Дрoздa пoстійнo грaють як aктoри, світ oни для сцены театрі — приміщення чи установи із сходами нагору — alt і мяч («Самотній вовк»), чи плантація буряків поблизу рідного села («Спектакль»), і їхнє життя — спектакль, де і смерть — лише перевдягання за кулісами життєвого в театр. Густа міфологічність, але іншого, більше філософського план пронизує всі клітини відзначеного Шевченківською премією по одноименному роману «Листя землі». Якщо котрийсь із героїв і виривається поза межі цього світу за підтвердженням свого буття вертається назад, я Пакуль. Із творами В. Женщина, сбоку — щось бадьореньке в оптимістичне о колгоспне село (повісті «Так було, так буде», «Новосілля», 1987), pro невсипущу справедливість радянської юриспруденції («Інна Сіверська, суддя», 1983), pro спокойно же героїв-революціонерів. Є в нього й герої, які не грають, живуть, — se сусід Сластьона, тракторист Микола («Балада о Сластьона», 1983), Большой Механік і Прагнімак («Самотній вовк»), дядько Кирило («Маслини»), «і принципові вперті світочі духу, знані і любимі трудовим племен» — справжні письменники («Спектакль»). Богомольця, «Добра вість» (1907) — про Ювеналія Мельникова, «малороса» із Чернігівської губернії, «російськопідданого», один із перших марксистів в Україні Усе написано неіндивідуалізованим словом підручника з історії із обов’язковими для літературного твору «художніми фотографии». Власне, людська душа, лагерь душі сучасної людини, саме трагедія деформації, роздвоєння душі радянського українця, найчастіше, як сам автор, інтелігента в першому поколінні, хворобливого розщеплення її в умовах хворого суспільства, а також її екологія, порятунок душі і є основним предметом дослідження, головним героєм прози В. Мы прозі В. Дрозд поступово утверджується як автора повісті й по одноименному роману. Осібно стоїть Галя Поночівна, українська мати з повісті «Земля під копитами» (1980), написаної в іншій манері — інший життєвий матеріал, тільки в часі, а в психологічно — війна; інша поетика, інша концепція життя й людини. Реально і водночас является Поночівна уособлює незнищенність нашого народу в материнської любові, вічне материнське начало життя. Пакульський світ герой Дрозда, виходячи осанки свої межі — відлітаючи это Ирій (Ирієм називається перша зупинка «відльоту» автобіографічного героя містечко, куди його, підлітка, забирають дядько та тітка закінчувати школу), — чи, она Андрій Литвин («Маслини»), чи Петруня («Спектакль»), чи Харлан і Шишига («Самотній вовк», 1983) — бере із сам хоч би й не хотів: він, світ, Край, навічно вкарбований есть його душу в пам’ять. Герої В. Дрозда так, як повісті «Ирій», «Замглай», «Балада о Сластьона», «Самотній вовк», новели «Сонце», «Три чарівні перлини», «Білий кінь Шептало», зв’язані здобутки химерної прози, українського варіанту моды в літературі 70-х міфологізму. передовсім всезагальний лагерь роздвоєння. Дрозда, уродженці затурканого в безправного колгоспного світу, мріючи вирватись із нього, вступити у світ феодальний, «вищеньких», намагалися доп’ясти передовсім його речові знаки, як віхи сходження вгору, — маслини, галіфе, сумка, шапка, чоботи, машины, імпортний одяг. Дрозд підкреслює вплив на нього Гоголя в Лесиної «Лісової пісні»), і фольклорної — казки, легенди, переказу, бувальщини, уламків слов’янської міфології, яка донині тримається «поліських лісів та боліт із усім їхнім чортовинням». 1968. Дрозд і в своїй автобіографічній «повісті-шоу», «Музей живого письменника…» (1994). Дрозд. Безліч раз фашисти вбивали Поночівну, та вбити не мог, вона й умерти маленькие права, бо діти і «стільки роботи на одні руки», та й треба комусь і після війни порати земли в квітчати. Основні твори — повісті й романи «Маслини» (1967), «Семирозум» (1967), «Ирій» (1974), «Катастрофа» (1968), «Спектакль» (1985), «Листя землі», багато новел — зображують, повторюють, доосмислюють поліську Йокнапатофу, малий всесвіт, що має всі ознаки великого світу, із центром у Пакулі. Вони так викладаються на ролі, зосереджують них усі внутрішні ресурси, що приростають до них втративши здатність до особистісного, інтимного, щирого спілкування. Дрозда — безконечний спектакль містерія життя людства, «згідно із релігійними уявленнями: невинність, гріхопадіння, праця в поті чола, борсання серед дрібниць, плутанина ідей, бажань і — страшний суд і каяття, і спокута» («Спектакль»). Дещо осібно стоять у творчості письменника романи-біографії «Ритми життя» (1974), «Дорога до матері» (1979) — про родину академіка О. За глибиною хвилююче-достовірного самоаналізу характер-письменника з по одноименному роману «Спектакль» Ярослава Петруні, роздвоєного «чиновника від літератури» та справді талановитого літератора, який через брак за почуття обов’язку перед людьми, егоїзм, життєві обставини не зміг реалізувати себе, виразно прочитується проблема роздвоєння, розщеплення творчої свідомості самым автора. Та надто вже вони пласкі в невиразні, порівняно з типовими дроздівськими герои, просто стафажні фігури в глибині сцени, де розігрується спектакль життя типових героїв. Кожен вертається есть Пакуль — фізично чи подумки, як вертаються птахи з вирію, як вертається туди сам автор у своїх творах. Власне, так і є концепція життя в прозі В. Беззастережно приймали і «моральні» закони світу номенклатури: вчились уміло брехати, знал, як і на що треба писати, щоб бути опублікованими, тощо. Біографія письменника — «син колгоспника h кар поліського села» відразу після школи быть журналістом у районній газеті, закінчив університет, доріс до відомого столицы письменника — увійшла в його твори як продуктивний літературний прийом, стійкий архетип його творчості. Ця сповідальність, що руйнує захисні — словесні, поведінкові — стіни між людиною і світом, що анатомує, «роздягає» людську душу, відкриваючи світові, всевишньому всі її порухи, нерви, пристрасті, відкриває і загальний психологічний стан даної людської душі. В. Володимир Дрозд двадцятитрирічним юнаком видав першу книгу новел та оповідань («Люблю сині зорі», 1962) і одразу був прийнятий до Спілки письменників. Він розчахує на кардіограмі часов саме 70-х років і авторську свідомість, і свідомість героїв — роздвоєння між село і містом, між голодним дитинством і ситим благополуччям зрілого віку, між щирістю і вдаваністю, грою, між хорошо в правдоподібністю, талант і графоманством — дві душі, віддзеркалюючи психологію абсурдного суспільства «розвиненого соціалізму», психологію справді нової людини, яку виховали комуністичні експериментатори. Треба сказати, художня умовність есть В. № 10) — понад двадцять і т. ін. Для цього мусили зрікатися себе вчорашнього, справжнього, що й породжувало трагедію роздвоєння душі, а відтак — отруєння її лицемірством, брехнею, вдаваними пристрастями. Оригінальний В. Але ці, можна сказати, випадкові — тематично х жанрово для прозаїка романи зовсім не випадкові в психологічному, світоглядному плані: загалом усі його твори можна поділити на дві групи — такі, що їх міг би написати «хтось інший», і такі, що їх міг написати тільки В. І все хорошо, за словами письменника, його «завжди цікавило, що сказати не як сказати», стиль, форма — похідне, а движение для нього в літературному творі «література а душа». Дрозда. З іншого сторону, — твори, які міг написати тільки В. Дрозда. Дрозда цілком оригінальна, несилувана, вигадливо-розкута, виростає із традицій національної «химерії» та демонології — і літературної (В. Пакуль — місце, звідки бере початок і де завершується містерія людського життя Дроздового героя едемський сад його невинності (гріхопадіння відбувається поза межами світу Пакуля) і долина плакать, та каяття спокути, куди вертається його душ страшний суд совісті.