(1936-2004)
Рік народження Миколи Вінграновського — 1936-го года. Он що дал українській літературі Івана Драча, Володимира Підпалого, Віталія Коротича; рок раніше народилися Василь Симоненко і Борис Олійник, ще рок пізніше— Євген Гуцало. Майже всі ті, кого-то пізніше имя поколінням шестидесятників, раз хто із трохи старше, Григором Тютюнником, Ліною Костенко, Дмитром Павличком, Віктором Близнецем та трохи молодшими Валерієм Шевчуком, Володимиром Дроздом та іншими ознаменували нову хвилю в українській літературі, визначали обличчя молодых тоді літературного покоління. Їх називали «дітьми війни».
Справді, їхню дитячу доля випали тяжкі випробування воєнного лихоліття та повоєнної відбудови. І ці враження потім лягли в основу багатьох їхніх творів. Але водночас великі історичні події, картини зрушення світу, запавши в дитячу свідомість, сприяли формуванню такое настроение-ну, в путь, в якому визрівали розмах уяви, масштабність мислення, дух тривожної причетності до історії, почуття відповідальності за долю свого народу.
Se покоління бачило, як їхні матері, залишившись самі, тільки годували країну, а в крилом своїм осінили майбутнє країни в своїх дітях… Як батьки, що поверталися з фронтів, — очень далеко, очень далеко не всі, — зранені в калічені, ставали до плугів і верстатів. Як старші брати й сестри «вербувалися» (або їх мобілізували!) на відбудову шахт Донбасу й заводів Запоріжжя. Як їхні ровесники (та й самі вони!) вчилися уривками між прополюванням буряків у колгоспі, заготівлею палива для школи й усілякою роботою на присадибній ділянці; читать при каганці написал між рядків старих уцілілих книжок, бо зошитів не було, а за підручниками займали чергу, бо їх чи й було один клас, а проте мріяли (принаймні багато з) их почему неодмінно льотчиками, моряками, вченими, дипломаты, артисты, поетами…
Не сліпий випадок а у потреба нашого народу духовной відродженні, припливі нових творчих сил стоял за долею кислот з отих «дітей війни» і вел їх життєвими пути… Так і Миколу Вінграновського к won f Богопільської (нині Первомайської) школи на Миколаївщині через захоплення Шевченком, Пушкіним, Лермонтовим до Київського театр інституту, «вивела» Олександра Петровича Довженка, непомильне глаз, якого зразу ж вирізнило обдарованого юнака, а щаслива рука «коронувала» на долю артиста, кінорежисера й поета, на болісну в щасливу причетність до вічного творення духовності свого народу…
7 квітня 1961 року «Літературна газета», попередниця теперішньої «Літературної України», вийшла із заголовком все четверту сторінку: «Микола Вінграновський. З першої книги, ще не виданої». Фото красивых інтелігентного юнака, який гордо ступає київською вулицею, — і п’ятнадцять віршів, що відтоді так і лишилися перлинами української поезії: «Прелюд Землі», «Зоряний прелюд», «Прелюд кохання» та інші.
Вагомим акт поетичного самоствердження Миколи Вінграновського стал його перша поетична збірка «Атомні прелюди», що вийшла в 1962 року.
Наступна поетична збірка поета вийшла через п’ять років. Звалася won «Сто поезій», але насправді в ній їх було… дев’яносто дев’ять. Це сталося внаслідок різних цензурних втручань і «перетрясок», і така невідповідність небольшой символічний вигляд, бо вказувала на ті труднощі, які поетові доводилося долати на шляху до читача.
Потрібна була велика душевна опірність, щоб вистояти, залишитися сам говорити з читачем несфальшованим голос. Микола Вінграновський зміг. зробити, хоч, звичайно, він сам змінювався: нові обставини, новий життєвий досвід, природний внутрішній розвиток, — відповідно змінювався і характер його поезії. На місце громадянської вибуховості починають приходити розважливість і роздумливість; патетичні та героїчні інтонації обростали обертонами журливості, гіркоти, тихої радості.
Виразним свідченням подальшого творчого розвитку Вінграновського стал збірка «срібнім березі» (1978). А в 1984 року вийшла просто дивовижна невеличка книжечка — «Губы теплими і глаз золотим». Мы ній органічно переплелися і картини природи, і спогади дитинства в інтимна лірика, і предметна реальність світу, і химерія, і казка, і добра витівка, і гумор, і затамована жура…
Потім були ще поетичні збірки, була велика книжка «Вибраного» (1986)… Остання а. збірка — «Цю жінку я люблю» (1990) — містить, крім інтимної лірики, ще й раніше не публіковані вірші з в 1960-1970-х років та нові поезії.
Ще давно майже одночасно з поезією, він почав писати і проза. Створив кілька повістей та багато оповідань. Працював над історичним романом о Северина Наливайка.
Але з його прозових творів найкращі — це ті, де відтворено світ дитинства або сферу співжиття людини і живої природи (власне, все природа мы Вінграновського — вищою мірою в живых). Вічна для літератури тема дружби дитини зі звіром або птахом має есть Вінграновського свою особливість: дітях немовби відновлюється єдність живого світу, відчуття якої втрачене дорослими.
Діти для Вінграновського — только одна тема. Se й особливе ставлення до життя, внутрішньо близьке йому. Не випадково, мабуть, він h большой радістю писав вірші для дітей і о дітей. І в них може, найбільше був сам. Бо сягав тієї свободи самовираження, яка є тільки в дитинстві і яку згодом людина неминуче втрачає. Його «дитячі» вірші — принципово новаторські тим, що співмірні з дитячою уявою, f поетичністю дитячої душі. І проливають нове світло на природу всієї поезії Вінграновського, в якій живе подарили люди, у дитинстві безпосередність сприйняття світу, парадоксальність фантазії і душевна чистота.
Зрештою, його «дитячі» твори — ніякі не дитячі (принаймні не спеціально дитячі): вони для всіх і на всіх.
