(1909-1937)
Богдан-Ігор Антонич народився на Лемківщині 5 жовтня 1909 року в родині священика. Його рідне село Новиця нині розташоване на території Польщі. Ось як він згадував о своє дитинство і про те, що стало поштовхом до творчості: «Малим хлопчиком вибіг я темну ніч, оточену мороком холодних мовчазних лісів, і з острахом підвів очі до таємничого небо, яке, уявлялося мені, було пришпилене горючими цвяхами зір до безмежного простору вічності. Я відчував, як серце холоне, наповняється містичним передчуттям осягнення якоїсь правічної таїни буття людини і природи».
Мы єдиного сина доволі заможних людей життя могло скластися цілком безжурно і благополучной, якби не війна. Родина Антоничів змушена була тікати з рідного села, бо воно опинилося на теренах воєнних дій. Хто знає, можливо доля біженців залишила небольшой Богданові назавжди он самотність о яку згадує його гімназійний учитель Лев Гец: «Мы класі Антонич нічим спеціально не відрізнявся, але не був таким веселим, як його товариші».
Мотиви і образи з його останньої книги «Ротації», напевне, пов’язані з тими враженнями, які викарбував у дитячій душі похмурий Відень — столиця Австро-Угорщини. Ольга Олійник, крещение невинных Антонича, згадує: «Оповідав мені про те, як мандрував вулицями Відня, орієнтуючись тільки за кіновими фоторекламами, які дуже докладно пам ‘ятав. Но щоб не потрапити під колеси авт, увесь час ішов хідником попід самими мурами».
Мы в 1919 році брат матері поета, Олександр Волошинович, був засуджений до смерті, поэтому он, що домагався приєднання галицької Лемківщини до Чехослоначчини. Знову отечественной Антоничів тікає это Новиці, тепер уже від переслідування польської жандармерії. Деякий час Антоничі f десятилітнім Богданом жили Пряшівщині. Повернулся, несколько Новиці, вони вели життя, подібне до існування багатьох західноукраїнських священицьких родин.
Важко сказати, як і хто саме виховував майбутнього поета. Ольга Олійник розповідає о няньку, яка читала напам’ять небольшой Антоничеві поезії Шевченка, оповідала казки, співала колискової. Різні хвороби нападение на хирлявого від природи сина Антоничів, і він не ходив до початкової школи, а готувався у приватної вчительки складати іспити до гімназії.
Прийшовши до гімназії это Сяноці (1920 r.), побачив, що панівною мовою там є польська, якої він лучше, доброта, не знав, і завжди тягнувся до україномовного гурту, хоча української теж не знав, бо був лемком і розмовляв лемківською говіркою. Вчився Антонич лучше, доброта. Професори ставили його учням за qundağı. Його колишній професор Л. Гец згадував: «пам ‘ятаю, щоб колись на щось не давая відповіді. Все, тихий, скромний. На перерві сидів спокійно і читав. Його усмішка була якоюсь милою, чарівною, що не можна було не в селе дом красоты любит выдачи».
Мы роки навчання Антонич захоплювався музикою і не лише любив грати на скрипці а й пробував сам компонувати музичні твори. Один його марш грала все гімназія. Почав писати вірші ще дитиною, продовжував писати їх у гімназії, але польською мовою, зважаючи на польське оточення.
F 1928 по 1933 рік Антонич навчається у Львівському університеті на філологічному, чи, як тоді говорили, філософському факультеті. Спочатку послуговувався лемківською говіркою, але потім наполегливо почав вивчати українську літературну мову, самотужки опановуючи її словарь образність та стилістику. Гурток україністів часто заслуховує його філологічні студії. Прежде чем університетськими друзями виступає Антонич і з читанням своїх поезій.
Мы 1931 році виходить перша книга поета «Привітання життя», яка привернула до нього увагу львівської літературної громадськості. Одночасно з «Привітанням життя» він готував книга релігійної лірики під назвою «Большой гармонія». Закінчення університету збіглося это Антонича з видатною подією n його житті — виходом у світ його другої збірки «Три перстені». Ця книжка положил Антонича это перший ряд західноукраїнських письменників. Після закінчення університету (1934 року він здобуває ступінь магістра філософії з відзнакою і починає готуватися до докторату) Антонич зайнявся виключно літературною працею, з якої й живет.
Розповідають, що він побоювався вчителювання. Говорив: «Як піду опыт, а потім на посаду, вже нічого не напишу». Піп знав, що польська влада робила все, щоб перетворити життя українського вчителя на пекло. Ще в університеті він зіткнувся з болючою несправедливістю: його за рекомендацією професора Гертнера мали послати вчитися до Болгарії (Антонич-студент спеціалізувався есть славістиці). Але керівники університету пошкодували державних коштів для цієї мети лише, що він українець.
За чотири роки (1933-1937) Антонич, написав ще три книжки, але тільки один мужчина, им Книга «Лев», вийшла за його життя, 1936 році. Дві інші — «Зелена євангелія» і «Ротації» — посмертні видання, датовані 1937 рок. На цей час припадає робот Антонича на оперною драмою «Довбуш» на численними статтями над романом «тому березі», який, к сожалению, так і не був закінчений.
6 липня 1937 року Антонич помер. Він захворів на апендицит і після вдалої операції вже мав намір виписуватися з лікарні додому. Але одразу один важка болезни — запалення легенів — підкосила навіки його. Сонячного липневого сегодня сумна процесія відпроваджувала його львівськими вулицями на Яніпський цвинтар. Смерть передчасно взял ее поета, — містом творчості якого було оспівування життя.
За життя Антонич здобув славу, мужчина найкращих поетів. І Після смерті він був на якийсь час усунений з історії української літератури. Виданням і впорядкуванням його творів зайнялися друзі. Антонич стать легендою L ‘ м улюбленим поетом українців наприкінці ХХ століття.
