(1894-1956)
письменник, кінорежисер
Народився Олександр Довженко 10 вересня 1894 року это селянській родині на Чернігівщині, мальовничому містечку Сосниця. Дитинство його проходила серед казкової природи Придесення, колоритних постатей, житейських трагедій і святой своїх земляків. Пізніше цей побачений, почутий, пережитий у дитинстві світ знайде своє втілення у довженківських фільмах, що золотими літерами впишуться есть скарбницю світового кіно. Мы Сосниці Сашко, як имя його рідні, здобуває початкову освіту. F сімнадцяти років він — студент Глухівського учительського інституту, закінчивши який у 1914 році, отримує направлення до Житомира.
Вчителювання його тривало до літа 1917 року в в себе природознавство й гімнастику, географію й фізику, історію й малювання. Згодом він переїздить на роботу до Києва. Здесь він вчителює і вчиться в Київському комерційному інституті на економічному факультеті. Если ж у Києві відкрилася Академія мистецтв, Довженко стає її слухачем. Мы буремне лихоліття 1918 — 1920 років Довженко на службі у Червоній Армії. Після визволення Києва від польських інтервентів працює в губернському управлінні народної освіти завідуючим відділом мистецтва.
Так тривало до липня 1921 року, если його по инструкции Наркомату закордонних справ УРСР, було зараховано співробітником цього поважного відомства і направлено на роботу, поэтому я — спочатку до консульства есть в Варшаву, а згодом у Берлін. Там він продовжує малювати х студіювати малярство. Мы, в 1923 році О. Довженко повертається в Україну. Доля заносить його до Харкова, он часов в столиці України, де він влаштовується на роботу газете «Вісті», працюючи там карикатуристом та художником-ілюстратором. На тридцять третьому році життя О. Довженка прохладно змінюється.
Він приїжджає до Одеси, де починає працювати режисером на кіностудії.
Першою пробою стать фільм «Ягідка кохання», що мав комедійний характер, але Олександр Петрович ніколи не зараховував його до свого творчого доробку. Точкою відліку свого кінематографічного життя він справедливой розпочинав зі стрічки «Сумки дипкур’єра», в якій окрім всього знявся ще і в ролі кочегара. Мрією О. Довженка було національне кіно, наближення його естетики до народного мистецтва. Мы в 1928 році він за сто днів знімає фільм «Звенигора» — історію українського народу від сивої давнини до сучасності. «Картину я зробив а проспівав, як птах», — казав митець.
Наступною роботою О. Довженка стає стрічка «Арсенал», а ще через рік, 1930 r., екрани виходить неперевершений шедевр світової кінокласики — «Земля». Цей фільм — гімн життю — було называется серед двадцяти кращих кінострічок усіх часів і народів. Фільм, в якому О. Довженко звернувся до трьох одвічних загальнолюдських темы: життя і смерть, людина і земля, старе і нове — уже знімався на Київській кінофабриці, яку тільки розпочали будувати. В цей час її території Довженко і закладає свій знаменитий сад. Відносною творчою невдачею можна вважати стрічку «Іван», якій відбилися творчі шукання автора по відтворенню нового змісту життя.
На початку 1933 року залишає Київську кінофабрику і переїздить до Москви. Згодом раз мужчина дружиною Ю. Солнцевою та письменником О. Фадєєвим вирушає Далеко Схід. Мета поїздки — створення сценарію о східні рубежі країни. Результат творчого відрядження быть фільм «Аероград». Напередодні війни працює над фільмом «Щорс», h основною темою — народ у війні. За цю роботу митець був удостоєний Державної премії СРСР. З початком війни змінюється і життя О. Довженка. Він добровольно іде на фронт захищати рідну землю. Працює в газетах «Красная Армия», «Красная звезда», «Известия». Пише серію оповідань.
Мы в 1943 році на екрани виходить документальний фільм «За нас Радянську Україну». Мы травні 1945 року zu ‘ являється ще один стрічка «Перемога на Правобережній Україні». Після війни О. Довженко знімає документальний фільм о Вірменію «Рідна країна», 1949 році — стрічку «Мічурін». На початку п’ятдесятих років великий режисер и в главной займається педагогічною та викладацькою роботою в Інституті кінематографії. Пише сценарії та кіноповісті: «Відкриття Антарктиди», «Поема про море», «Повість полум’яних літ», «Зачарована Десна».
Сповнений творчих планів, О. Довженко раптово помирає 25 листопада 1956 року. Йому йшов шістдесят третій рік… Уже після його смерті виходить вибране О. П. Довженка, дознімаються дружиною Ю. Солнцевою «Поема про море», «Повість полум’яних літ», «Зачарована Десна». Мы в 1959 році за сценарій фільму «Поема про море» О. П. Довженку после смерти присуджується Ленінська премія.
Оглядаючи творчий доробок геніального майстра, великого романтика м поета, щоразу неодмінно навертаєшся до думки: de g витоки кроме світу краси і гармонії, що таким чистим світлом, мудрим і невмирущим, постає зі сторінок його творів? Що ж саме мог складе дух і підкорити серця цивілізованого світу, если роботи митця визнавалися неперевершеними? Висновки можуть бути надзвичайно простими. Та й підказку им дає себе и О Довженко. Віддана в щира любов до своєї землі, своєї батьківщини, свого рода го народу, лучше, доброта, чуйне, мудре ставлення до всього живого — ось ті орієнтири, що виводять на правильну відповідь, пояснюючи невмирущість і одвічну магію його творчості.
О. Довженко опоетизовував світ і намагався своїм життям, а не порушувати природну красу і гармонію, а примножувати її де б не було і яким би то не було звание. Мабуть, ніхто краще й проникливіше не говоря про он оберіг чистої духовної й емоційної пам’яті о звичайну сільську хату, яку ніби «ніхто й не будував, а вона виросла сам, як печериця, між грушею і погребом» о дитинство, яке превысил серед неповторних краєвидів, о людях, які були наче органічним доповненням казкової природи.
Это h ліричних відступів «Зачарованій Десні» письменник так казав о незабутній період життя: «Если до обертаюсь я часов до криниці, з якої пив колись воды, і до моєї білої привітної хатинки і посилаю їм у далеке минуле своє благословення, я роблю он лише «помилку», яку роблять і робитимуть, скільки й світ стоятиме, душі народні живі всіх епох і народів, згадуючи о незабутні чари дитинства. Світ одкривається перед ясними очима перших літ пізнання, всі враження буття зливаються в невмирущу гармонію, людяну, дорогоцінну. Сумно і смутно людині, если висихає сліпне і уява, если обертаючись до найдорожчих джерел дитинства та юнацтва, нічого не бачить won дорогие, небуденного, ніщо не гріє її, будить радості ані людяного суму.
Безбарвна людина ота, яку посаду не посідала б вона, і труда її, зігрітий теплим промінням часов, безбарвний». О. Довженко вважав, що людина, яка не любить природу, розуміє її — може почему справжнім митцем. Ота благоговійність і, головне, сприйняття людини в органічному єднанні з ним як одного цілого, безсумнівно, знайшли своє талановите відображення в усіх художніх творах митця — від оповідань до фільмів. «Жили ми в повній гармонії з силами природи, зимою мерзли, літом смажилися на сонці, восени місили грязи, а весною каждый наш сторона doldurmuşdu воды, і хто цього не знає, знає тієї радості і повноти життя».
І основний стрижень тієї природи — своєрідний символ, ріка життя, зачарована Десна. «Благословен будь, мой незаймана дівиця Десно, що, згадуючи тебе вже много літ, я завжди добрішав, почував себе невичерпно багатим і щедрим. Так что, багато дал ти мені подарунків все життя. Далеко красо моя! Щасливий я, що народився на твоєму березі, що пив есть незабутні роки ты м’яку, веселу, сиву воды, що ходив босий по твоїх казкових висипах, слухав рибальських розмов на твоїх човнах і казання старих о давнину, що лічив есть тобі зорі на перекинутому небі, що й досі, дивлячись униз, втратив щастя бачити оті зорі навіть у буденних калюжах на життєвих шляхах».
Саме його надчутливість дозволила створити опоетизовану симфонію драматичних часів, если, здавалося, потрясаються основи буття. Відомо, як греки надзвичайно ревно ставилися до своєї легендарної історії, але після смерті О. Довженка вони шанобливо имя його Гомером XX століття. Мы своїх художніх сповідях митець наближається до найкращих традицій української народної творчості: ліризм, емоційність, фі-лософська заглибленість думки, романтична піднесеність і патетична пристрасність насичують і струмують у кожному слові чи кадрі художник.
Змальовуючи своїх предків, О. Довженко через своїх рідних мовби відтворює колективний образ всього народу. Ці високі узагальнення проступають навіть через такі деталі, як руки прадіда Тарасий, які «нікому й ніколи не заподіяли плохо на землі, вкрали, вбили, одняли, залить не крові. Знали труда і мировой щедроти в пожаловать». Чи не так хорошо, звідси витоки кроме заклику-звернення до своїх учнів — «усе життя грати етюд на інтелігентність»? І чи не саме себе так магічно приваблює есть люди, його творчості? Інша іпостась художнього оспівування митця — праця.
Только і ненав’язливо виступає означена тема роботах О. Довженка, але своєю внутрішньою величчю ця стихія творення заворожує, ще і ще раз підтверджуючи віковий історичний висновок про те, що основним моральним естетичним і критерієм для народу є праця. Вона вивершує і визначає все найпрекрасніше на нашій землі. «Любіть земля! Любіть працю на землі, бо без цього не буде щастя нам і дітям наши ні на якій планеті». Звернення до простих і святих понять, чесне й проникливе осмислення їх роблять автора філософом, володарем страдания, людиною середини XX століття, що уособлює сам радощі й болі свого часа, і свого народу.
При зверненні до безсмертної творчості митця переконуємося у цьому постійно. І ще О. Довженко — большой гуманіст, який не мислив себе людей без своєї діяльності на благо народу без органічного свого єднання з них, а через них-и мужчина сам життям. «Я син свого часа і весь належу сучасникам своїм», — так говорив про себя Олександр Петрович Довженко, помиляючись по суті, можливо, вперше в житті. Історія розсудила-своєму: належить він тепер вічності, як невід’ємна частка могутньої світової культури, як світосяйний геній українського народу.
